Нікополець розповів про дивні відносини ворогів на передовій

10 ноября 2017
Нікополець розповів про дивні відносини ворогів на передовій

 «Говорящий Никополь». Алёна Зинченко.

Буває хвороба гостра та хронічна. У першому випадку організм мобілізує всі свої сили, аби випроводити із себе незваного гостя. Але якщо це не вдається, людина привчається сяк-так співіснувати з прибульцем.


Така у нас вийшла і війна. Через три роки після її початку гострота спала, а біль став постійним, тупим і... стерпним. В іншому випадку ми просто з’їхали би з глузду.

Такі ж процеси відбуваються навіть на передовій. Доказом тому – історії, що розповів мені один нікополець, який приїхав звідти у відпустку. Я не кажу, що це правило, і що так відбувається повсякчас на фронті. Але і таке там трапляється.

- Наприклад, буває, що ми граємо із супротивником у футбол, - говорить мій співрозмовник. – Коли погода шепоче, а від довгого сидіння в окопах всі кістки ниють, то дозволяємо собі поганяти м’яча із сєпарами.

- Ще буває, треба рити окопи. Як з нашого боку, так і з їхнього. То іноді виходить домовитись про тимчасове перемир’я, аби один одному не заважати кулями.

- Пам’ятаю, як тільки потрапив на передову, реагував на будь-який звук. Наприклад, ідемо з хлопцями. Кулі свистять, я повсякчас пригинаюся. Вони сміються, мовляв, ну ти і боягуз. Тоді я не розумів, як вони можуть так спокійно ходити серед хаосу війни.

І тільки згодом і сам навчився на слух розпізнавати, на якій висоті, за якою траекторією летить куля. І варто її боятися та пригинатися, чи можна іти, розправивши плечі.

- Була історія, ходила до нас одна бабуся місцева. Приносила виноград. Кудрик. Звичайний кудрик. І просила взамін тушонки чи ще чогось перехопити. Ніхто з нас того кудрика не їв. Але своїми харчами деякі хлопці із бабусею ділилися. Жаліли.

А мені зовсім не жалко. Бо всі ми знали, що її онук пішов воювати за ДНР. То би і підтримував свою бабусю. А так, виходить, замість того, аби власні бойові одиниці годувати, ми, хоч і опосередковано, допомагаємо ворогам.

- Є такі магазини на передовій, у які ходять скуплятися з обох боків фронту. Та аби воїни ворожих армій не стикалися у дверях, для них зробили два окремі входи у крамницю. Ось така філософія.

- Ми не можемо робити перший постріл. А про свої атаки ворог нас іноді попереджає. Щоби ми краще підготували свій захист.

Ось така вона – війна. Здавалося би – дивна. Та зазирнувши в історію, бачиш, що такі ж відносини простих солдат мали місце, мабуть, у всіх війнах. Взяти того ж Толстого і його «Севастопольські розповіді» про кримську воєнну кампанію чи Ремарка і його «На Західному фронті без змін» часів Першої світової.

Та, не дивлячись на це, кожна війна має своє логічне завершення та свого переможця. Отож, тримайтеся, хлопці!

Источник: http://nikopolnews.net