Чумацькі сліди на Нікопольщині.

11 декабря 2010
Чумацькі сліди на Нікопольщині. Фото автора. Фото автора.
«Родной Никополь». Любов ВАРИВОДА, завідуюча відділом історії Запорозького козацтва Нікопольського краєзнавчого музею.

Серед експонатів Нікопольського краєзнавчого музею увагу відвідувачів завжди привертає чумацький віз. Не багато музеїв України можуть похвалитися такими знахідками. Здебільшого то вже ново роби, виготовлені сучасними майстрами. А наш віз — унікальний експонат, це робота стельмаха XIX століття. Його знайшли у 30-ті роки минулого століття у селі Лапинка, на подвір'ї селянина Горбаня, прадід, дід і батько якого чумакували.

Стельмаство — це давне ремесло виготовлення возів і саней, яке досягло значного розвитку в Україні і в нашому краї.


Чумацький віз — мажа — своєю конструкцією не дуже відрізнявся від звичайного воза, але, на відміну від нього, був призначений для транспортування насипних вантажів на далеку відстань. А це вимагало великих розмірів і міцності. Крім того, чумацький віз відрізнявся красою оздоби та архаїчністю форм.

Ящики для возів видовбували або випалювали з великого липового стовбура і відповідно обробляли. Для того, щоб збільшити рівновагу мажі, запобігти її перекиданню, використовувалися спеціальні розпорки — люшні. Нижнім кінцем люшні надягалися на осі, а їхні верхні кінці кріпилися до ящика (кузова).

Особлива увага приділялася виготовленню осей та коліс, які робили з твердих порід дерева, зокрема, з дикої груші. Ободи коліс чумацького возу робилися широкі, щоб колеса якомога менше вгрузали в землю. Дерева для гнуття ободів коліс спочатку розпарювали у спеціальних парнях, а потім вже гнули. Парня являла собою невелику зрубну землянку з подвійними стінами, засипаними піском, піччю, над якою встановлювався чан з водою, димарем, а також отвором для виходу пари. Була ще суха парня — неглибока яма з вогнищем, що курилося, покрита дерном, зверху якого клали підібраний для гнуття матеріал. Необхідним атрибутом мажі була мазниця з дьогтем для змащування осей у далекій дорозі.

До другої половини XIX століття всі частини возу були дерев'яні — лише деякі з них виготовлялися з металу. У мажу запрягали найкращих волів. Воли — предмет особливої уваги й турбот чумака. І в дорозі, і вдома чумак перш за все клопотався, щоб воли мали добру пашу, а взимку годував їх сіном.

Чумацтво своїм корінням сягає в сиву давнину — в 16 століття. Виникло на півдні України з метою постачання солі з північного Криму в Україну, Польщу та інші сусідні країни. У 17 столітті основу чумацтва становило козацтво. Постійна небезпека, що загрожувала чумакам, змушувала їх до чіткої організації, суворої дисципліни та озброєння. Озброєні ватаги чумаків налічували до 100 та більше возів.

Таке об'єднання називалося чумацькою валкою. Обирався отаман валки. Це завжди була досвідчена, бувала людина, яка знала всі шляхи, та небезпеки, що могли чекати чумаків на їх шляху. Отаман завжди йшов — попереду, вказуючи шлях, його називали «батько отаман». Мажа отамана була запряжена найкращими вгодованими волами, роги яких золотилися і прикрашалися стручками та квітами, інколи розфарбовувалися в зелений колір.

Через запорозьку територію проходили два найбільш відомі чумацькі шляхи — Муравський та Чорний. Муравський починався від Перекопу та вів аж до межиріччя Дону та Оки. Чумаків приваблював цей шлях не тільки тим, що він був простіший і рівнинний, а ще й тому, що тут чумаки мали добрий випас для волів — в дощове літо трава тут виростала вище людського зросту. Другий шлях назвали Чорним через небезпеку, що чатувала на чумаків на кожному кроці. Чорний шлях зв'язував Київ з Варшавою.

Були ще шляхи менш значимі. Був, наприклад, ще Кримський шлях, який починався від Китай-города, йшов через Базавлук, Білозерець, Рогачик на Крим. Через Нікополь проходив Микитинський чумацький шлях, що починався від Микитиного Рога, йшов на Коржеві Могили, Базавлук, Солону, Чортомлик, Микитине, через Дніпро, а далі звався Кримським. До речі, нинішня вулиця Шевченка колись називалася Кримською через те, що по ній чумаки їздили в Крим. В цілому ж на Катеринославщині у 60-ті роки 19 століття були відомі такі чумацькі осередки, як Нікополь, Чорнишівка, Новопавлівка, Рогачик та Бабине.

Із середини 18 століття чумацтво стало одним з найважливіших промислів півдня України. Головним об'єктом перевезень на той час був хліб, що вивозився до морських портів і за кордон. Селяни Нікопольщини теж чумакували. У Нікополі була навіть Хлібна пристань, до якої на чумацьких возах звозили зерно, закуплене у поміщиків та хуторян. Чумакували і заможні селяни, і кріпаки (якщо заробіток у них був високий, могли викупитися на волю). В чумацьких піснях протиставляється вільне чумацьке життя тяжкому становищу кріпака:

А в Одесі добре жити –
Мішком хліба не носити,
На панщину не ходити,
Подушного не платити.
Ні за плугом, ні за ралом –
Називають мене паном.

Чумацтво було найпоширенішим видом діяльності, і тому серед чумаків було багато дуже заможних людей. Досить згадати, що саме з чумацького середовища вийшли великі українські землевласники і мільйонери Харитоненки й Терещенки.

У другій половині 19 століття починається будівництво залізниць, з'явився водний транспорт і старі торговельні шляхи втратили своє значення. В залізниці чумаки вбачали свого ворога. Крім того, збільшилися податки на сіль. «Соляні шляхи» почали заорювати. Чумакування стає невигідною професією.

У 70-80 роки 19 століття чумацтво припинило своє існування, а разом з ним зник і цілий пласт своєрідної української культури.