Як запорозькі козаки Новий Рік зустрічали.

30 декабря 2010
...Вміли наші предки-запорожці не тільки воювати, а й відпочивати.
«Родной Никополь». Любов ВАРИВОДА, завідуюча відділом історії запорозького козацтва Нікопольського краєзнавчого музею.

Новий рік козаки чекали з нетерпінням, бо на це свято відбувалися дві важливі події — розподіл земель і перевибори козацької старшини. Тому ще за кілька днів до Нового року усі козаки,- що знаходилися у зимівниках, плавнях, степах, на річках, озерах, поспішали на Січ — їх збиралося до 5 000 і більше.

Землі на Запорожжі вважалися загальновійськовою власністю. Колишній запорожець дід Розсолода розповідав так: «Земля була у них вільна, степів не ділили, де хто обере собі місце, де кому охота припадає, там і сіда, копай собі землянку, заводь худобину яку, та й кошуй». Розподіл землі між козаками відбувався жеребкуванням на козацькій раді, яка відбувалася 1 січня.


У цей день, зважаючи на те, що звечора, 31 грудня, козаки добряче погуляли, прокидалися вдосвіта, йшли до річки, вмивалися крижаною водою, одягали найкращий одяг і поспішали до січової церкви. Служба церковна в цей день проходила особливо урочисто. Під час читання Євангелія запорожці до половини витягували шаблі з піхв, доказуючи цим, що словом і ділом готові боротися за православну віру. Після служби розходилися по куренях обідати.

А по обіді збиралася козацька Рада. Розпочиналася вона таким дійством: попереду виступало козацтво, за ним

— козацька старшина — кошовий з булавою, судця зі срібною печаткою, писар з гусячим пером, осавул з величезною палицею та курінні отамани з ціпками. Усі півколом ставали на січовому майдані. Спочатку ділили землі. Тут головував писар. Він скидав шапку, клав у неї жеребки — папірці, на яких були позначені земельні угіддя вольностей запорозьких. Козаки підходили по черзі, виймали ці папірці і писар привселюдно оголошував, кому який земельний наділ дістався. При чому, цим наділом козак володів тільки протягом одного року, до наступних виборів. Тому скандалів і бійок через те, що комусь дісталася краща земля, не було — наступного року невдасі могло повезти.

Другим питанням на новорічній козацькі Раді було переобрання старшини. Якщо козаки були задоволені своєю старшиною, то вигукували: «Ви добрі пани, пануйте ще над нами!». Тоді старшина вклонялася товариству, дякувала йому за честь, і всі розходилися по куренях. Якщо ж козаки за щось були незадоволені своєю старшиною, то, не соромлячись у висловах, кричали:

«Покинь, скурвий сину, своє кошев'є, бо ти вже козацького хліба наївся! Іди собі геть, негідний сину, ти для нас неспособен! Положи свою булаву, положи!». Якщо так відбувалося, то слідом за кошовим повинні були покинути Раду на знак солідарності суддя, писар та осавул.

Але перш, ніж відпустити старшину з площі, товариство вимагало від них звіту про їхні дії і ставило запитання. Такий контроль козацтва над старшиною сприяв тому, що рідко коли старшина виявлялася винною у чомусь чи зловживала владою. Якщо ж вона звинувачувалася у якихось злочинах проти усього війська, то каралась смертю. Недарма ж Запорозьку Січ називали козацькою республікою (є що запозичити у наших пращурів).

Потім починалися вибори нової старшини. Причому, ніхто з представників влади не мав права втручатися у вибори — усім керувала «сіромашня», тобто бідні козаки. Кожен курінь виставляв свого кандидата. Ці кандидати повинні були залишити майдан і піти в свої курені. Після тривалих суперечок товариство зупинялось на одній з кандидатур.

До нього приходили представники товариства і пропонували взяти булаву. Якщо ж він відмовлявся від такої честі, то двоє брали його під руки, а троє штовхали у спину, давали стусанів під ребра, і вели на площу, примовляючи: «Іди, скурвий сину, бо тебе нам треба, ти тепер наш батько, ти будеш у нас паном!».

За звичаєм, обраний повинен був двічі відмовитися, і тільки після третього разу брав палицю в руки. До нього по черзі підходили сивовусі діди, що користувалися повагою й авторитетом у товариства, і сипали йому на голену голову пісок, або ж мазали маківку голови грязюкою на знак того, щоб новобраний не забув про своє земне походження і не намагався б піднятися над усім товариством, вважаючи, що йому все дозволено. Під час дійства такої «посвяти» діди говорили: «Будь, пане, здоровий та гладкий! Дай тобі Боже лебединий вік, а журавлиний крик!».,

Розумними були наші предки, дурнів до влади не допускали, навіть приказка була: «До булави треба голови». Ось так.

На цьому урочиста церемонія закінчувалася і починалося гучне гуляння та частування. На майдан викочували діжки з різними напоями. В цей день їжа козацька втрачала свою простоту і скромність — піст закінчувався, і можна було їсти і сало, і ковбаси. Взагалі, перебільшена увага до їжі не викликала схвалення товариства, бо не узгоджувалося з військовим побутом.

У козаків навіть незначні прояви гурманства викликали глузування. Але від смачної страви козаки не відмовлялися, і коли була така можливість, могли й смачно попоїсти. їжу запивали різними напоями з металевих чарок або келихів місткістю від трьох до п'яти, а то й більше наших рюмок.

Про таку чарку говорили: «Через неї собака не перескочить». Пили горілку, яку називали «оковитою», бо казали: «Така міцна, що як вип'єш, то око виймає». Пили козаки наливку, варенуху (суміш горілки, меду та сушених фруктів, зварених з прянощами), медовуху.

Коли горілка брала своє, починалися танці. Гопака вибивали так, що курява піднімалась вище куренів. Грали сопілки, цимбали. Деякі козаки, закликавши до свого гурту кобзарів, слухали пісні та думи, або ж самі грали на кобзах та співали: «Струни мої золотії, грайте ж мені стиха, нехай козак-нетяжище та й забуде лихо». Якщо ж музика грала цілий день, цілий день і танцювали, та ще й приказували: «Грай, грай! От закину зараз ноги аж за спину, щоб світ здивувався, який козак вдався».

Потім починалися змагання. Козаки розділялися на дві лави — одна з верхніх, друга з нижніх куренів — і вступали в кулачні бої. Змагалися також, хто скоріше чи вище підніметься на височенного гладенького стовпа. Деякі козаки заходили в курені, розсідалися по кутках, запалювали свічки і різалися там в карти. А щоб не турбувати світлом тих, хто вже спить, зверху накривалися жупанами. То була гра в «чуприндир» — переможець стільки разів сіпав за чуба переможеного, скільки у того залишилося «очків» на картах. Крім карт грали і в кості, причому ставками були не тільки гроші, а й здобич, навіть полонені татари.

Цілий тиждень запорожці ходили вітати один одного із святом, приносили подарунки, стріляли з гармат і рушниць. Зичили один одному здоров'я і многая літа.

… Вміли наші предки-запорожці не тільки воювати, а й відпочивати.